Зміст книги УСС

Нещодавно попав мені в руки часопис Наше Слово, орган українського культурно-освітного товариства в Польщі ч. 49 за грудень 1975 р.  Непідписаний автор з неприхованою обережніст'ю, коротенько описує село-хутір Софіївку, як чудо архітектурного мистецтва, доконане проєктами-плянуванням славних, світових будівничих і мужицькими мозолистами руками села і околиці.  Власником того парку-музею був перед 170 роками польський маґнат Потоцький, який на честь своєї дружини назвав його її ім'ям.   Дальше побіжно слідував опис цього парку, що став важливим, тепер науково дослідним пунктом.   Річ ясна, щоби не загнівати "старшого брата", треба було авторові згадати, якто тим парком опікується тепер і дбає про збереження так цінної пам'ятки теперішня влада.  Широко розводиться, як направляють асфальтові доріжки парку, реставрують архітектурні споруди, статуї, печери, очищують потічки, водопади і т.д.   Прочитавши це все, немов на фільмі перед моїми очима почали пересуватися образки, зміряних моїми ногами широких степів України, в часах Визвольних Змагань рр. 1919 – 1921, не оминаючи і славної Софіївки, яку власними очима мав щастя бачити, подивляти і коли удасться мені, з того бодай частку пригадати: хочу поділитися тим з нашим громадянством на чужині.  В тих часах багато скарбів України пропало; а це, що остало, "старший брат" привласнює собі, вбираючи усе у власні шори.

Наш 3-тій Корпус Української Галицької Армії під командуванням ґен. Кравса, по переході річки Збруч, в побідних боях торощив і гнав на схід большевиків, намагаючись чимскорійш звільнити серце України, Киів.  Від Камінця Подільського мов зачарованою паличкою здобували ми міста: Проскурів, Жмиринку, Винницю, Умань, Хвастів, Васильків  –   зближаючись до Києва.   В околиці Уманя наткнулися ми на сільце-хутір Софіївка.  Цього дня сонце немов завзялося на нас, докраю змучених погонею за ворогом, жарило та немилосердно добивало.  Заходила конечна потреба відпочати.  Так і зробили.   Поблизу дороги, під розложистим дубом, розтаборилася наша сотня в тіни розлогого гілля.   За водою не треба було далеко шукати.  Побіч дуба, в обширнім колодязі, блестіла усміхаючись криштально чиста, зимна вода; здавалося, запрошуючи нас гасити спрагу.   Напившись, залягли стрільці як стій в м'яку, як пух, траву.  В далі майорів на диво не зруйнований ще большевиками панський палац, пишаючись архітектурною краасотою серед овочевих дерев і квітів, окружений високим залізмим плотом і з сіткою і густими столітними дубами та тополями.   По дорозі стрічали ми багато подібних будівель, але всі вони були спалені, пограблені чи знищені.

Гнаний цікавістю, спинив я прохожого селянина, що підозріло і недовірчиво приглядався ням, мовляв, чи часом не большевики ми, і запитав, чому це большевики не знищили у них паньської палати.  Розпізнавши, що ми не червоні, охоче розговорився і оповів, що палата враз з довколішною землею по волі пана ґрафа Потоцького, що перед 170 літами помер, належить тепер до селян.  ЇЇ вони обробляють і збудований на 150 гектаровій площі парк, враз з будівлями пильнують, а в разі потреби готові до загину обороняти.  Маґнат-ґраф Потоцький був білим круком. Не кривдив селян, а помагав їм, в додатку звільнив підлеглих селян із кріпацтва та обдарував землею.  В молодості, до смерти залюбився в селянській дівчині і з нею одружився.  Вони дуже любилися.  Увесь свій дорібок вложив в будову цього парку.   На вічну пам'ять про себе і свою вимріяну дружину, в якої жилах плила українська кров, створив тривалий скарб звязуючи гого з землею, її народом, якого серцем любив.   Так думав я, слухаючи його оповідання.  Коли він побачив, що я радо хотівби це чудо-рай побачити, послужив, і не гаючи часу, нас кількох цікавих поспішно удались в напрямі парку та за яких 10 хвилин опинилися перед широко відкритою брамою забудовань.

Широко відкритою брамою увійшли ми в цей чарівний парк . . . Перед нами, по середині обширної площі, величавий округлий кльомб.  Від підстави легко підносився він вгору, наче могила-пам'ятник.  На нім посаджено різно-кольорові цвіти, що грою кольорів творили суцільну, прекрасну українську вишивку.  Від кльомба, в сторону, бігли мов соняшні лучі, асфальтові доріжки.   З верхів'я окружаючих верхів дерев-кущів линув прекрасний спів пташок, що своїми трелями творили могутні акорди слави природи.   Кругом панувала тиша, збуджуючи повагу і святість місця.  Переняті красою, ми мовчки пристали.

З ліва від нас, група здоровезних парубчаків, лопатами працювала при обрібці землі.   Побачивши нас, вхопили лопати на плечі і скорим кроком рушили в нашу сторону.   Ну, от і попали ми, подумав я, готові зробити нам празник!  Нас тільки двох при пістолях . . . а їх ціла гурма . . . і питаючи очима глянули ми на гостинного провідника. Цей заспокоїв нас, мовляв: вони думали чи часом "товариші" не загостили в наш город?? . . . випадалоби їх гідно приняти на привітання . . . А піднісши руку гукнув: "Вертайтеся, хлопці, до праці . . . це свої . . . галичани . . . гонять червоних!" Парубки пристали і мов на команду підняли свої соломяні, широкі капелюхи в гору та помахавши ними в нашу сторону завернули.   "Ви не дивуйтеся панове . . . тепер такі часи. . . треба остерігатися . . . а ми поручене нам добро мусимо обороняти!  Ну, але ідім дальше  –  у нас часу обмаль", сказав провідник.

На право кльомба простяглася простора поляна.  На гарно скошеній траві, розкинено кущі крислатих рож.   По середині красувалася альтанка звана Куток кохання, обплетена верхом і боками барвистими рожами, що виглядала наче букет.  До альтанки провадила мощена білими камінцями стежка.  Провідник пояснив, що властителі не мали дітей.   В тій альтанці вони часто пересиджували та плянували як і чим доповняти і прикрашувати парк, щоби був для всіх цікавий.  На це не жаліли вони гроша.  Спроваджували талановитих, заграничних майстрів-мистців, будівничих, архітектів, огородників.   Подальше тягнувся великий яринний город, що забезпечував цілу околицю яриною.  В ньому були такі присмаки як трускавки, малини, порічки, аґрест, суниці, червониці . . . а понад все розкішні медові кавуни, якими погостив нас спрагнених наш провідник.  Городова площа закінчувалася Великим озером (штучних озер було там богато).  При берегах видніли яхти, вітрильники і човна.

Кругом озера бігла асфальтова доріжка обложена кольоровим камінням і квітами.  По другій стороні озера виднів прекрасний будинок-палата бувшого ґрафа.  Довкола будови з численних водотрисків фонтанами витрискувала різнокольоровими райдугами вода . . . наче в казці.  В глибині від палати видніли мешканеві приміщення та господарські будинки.

В другій частині парку цікаво були спорудчені і розміщені скали гір поодиноких континентів земської кулі.  Це була так звана Полоса континентів.  Кожний континент мав щось характеристичне у свойому кутку.  Було це таке величне, що не зміщалося в голову.  Тут бачили ми ґранітні скали Европи, Америки, Австралії, Азії, Африки, відповідно уложені і сформовані.  Ґраніт блестів рубінами  –  на ясному сонці в довкіллю.  Там ми натрапили на куток Великанів.  Були то необтесані куски ґраніту, майстерно споєні що представляли історичні та мітольоґічні постаті  –  великанських розмірів.  Лівим боком гір плила ріка Камянка, над берегами якої розміщено кольорове каміння   –  а далі майоріла Тарпейська скеля, виконана з рожевого ґраніту, з павільоном Фльори, крізь який пробивав прекрасний вид на Нижній став, з островом Змія   –  звідки випливала підземна мітологічна річка Стикс, що впадала опісля до штучного Мертвого озера.

Найзатишнійше місце парку був павільйон Фазаник зроблений зі скал острова Крети, якого каміння поросле темно-зеленим мохом творило Печеру льва.  Перепливаючи туди, ріка Камянка творить численні пороги (як наш Дід Дніпро).  На тих порогах був збудований Великий водопад.  Там вода падаючи 14 м. вигравала різнородними красками.

За металевим містком подалі на схилах скал виднів обеліск Орел з китайською альтаною.  Провідник пояснив, що каміння обеліска зроблене з ґраніту гір Кавказу.  Тепер зрозумілим стало, що виконавець обеліска Орел мав на думці поему Т. Шевченка Кавказ.  Щоби не наразитися московській владі, пропустив Прометея, а тільки висадив орла.  Зміряючи до виходу, переходили ми попри розміщені численні теплярні та сховки для зберігання і переховування рослин підчас зими.  Жалко було нам покидати Софіївку, а зокрема з браку часу, не мали ми змоги оглянути ще на острові осібно спорядженого і забезпеченого Кутка Джунґлів.   Та не було ради.   Подякувавши і попращавши провідника, ми побажали собі взаємно добра та зустрічі ще раз в спокійних вже часах, без наїздників, оглянути основно цей скарб України у вільній вже своїй державі.  Вийшовши за браму приспішили ми кроку та долучилися до сотні, що готовою була до дальшого вимаршу.

Замітка вебмайстра - 2008 р.

Хоч Ґраф Потоцький, власник Софіївки, був бездітний, він всетаки був членом численної сім'ї Потоцьких якa малa майна в інших місцевостях України.   Наприклад, близько до Бережан існувала ще одна гілка Потоцьких від 1800-их років, а село Рай вони розбудували (на стиль Потоцького в Софіївці!) і там була теж збудована палата Потоцьких.   Як-же то ім'я "Рай" повстало?   Знаючи смак Потоцьких і історію Софіївки, можна собі уявити.   Але, дивіться на книгу Бережанська Земля на цім-же самім сайті.

Один добре знаний діяч цієї сім'ї був Ґраф Єрзий Потоцький, який відіграв важну ролю на сцені світових подій бо аж до 1939 р. був послом Польщі до Вашінґтону.   (David L. Hoggan, Der Erzwungene Krieg, Grabert Verlag, Tübingen). Як-то легко було б себе зваблити на припущення що добродійний предок, Ґраф Потоцький, який створив Софіївку і подарував в заповіті своє майно селяням, не був аж так неподібниим по зовнішнім вигляді від цього недавного Ґрафа з того самого роду!

Зміст книги УСС